6. Микола Воловик: «Пісню не переб’ють...»


Юлія Гуш «СПРАВЖНЯ ВАРТА»

Микола Воловик: «Пісню не переб’ють. Її все одно дослухають»

http://varta.kharkov.ua/statti-intervuy/1094773.html

(На сайті «Справжня варта» можна переглянути фоторепортаж) 



Бард – це не тільки поет, який пише та виконує власні пісні. Це людина, яка, пропускаючи через себе навколишні реалії, відбиває їх у власній творчості. Саме про таке життя і таку творчість розповів Микола Воловик, у наш час єдиний україномовний бард Харкова.

– Пане Миколо, розкажіть про початок вашого творчого шляху: з чого ви починали? Як відбувалося ваше становлення як музиканта?

– Я виховувався на музичній хвилі. Спочатку вчився грати на батьківській гармошці. Згодом, коли мені виповнилось 6 чи 7 років, мені купили баян. Тоді цей інструмент був у моді. Вчився я спочатку в музичній студії, потім пішов до музичної школи. В 70-ті в моду ввійшла гітара. В той час хлопець із гітарою міг вийти на вулицю – і всі дівчата були його… Пам’ятаю, як мати купила мені гітару за 9 карбованців. Тоді це були великі гроші! Та й дефіцит був страшенний, тож шукала мама гітару довгенько… Я швидко освоїв новий інструмент, адже ноти знав і на музиці більш-менш розумівся.

Співав спочатку російських пісень (переважно попсу), іноді – українських народних. Висоцького співав. Не гребував і блатняками. А коли набридло виконувати одне й те саме – почав свої пісні писати. Спершу теж російською… Тоді я вже влаштовував власні концерти, збираючи слухачів по під’їздах та дитячих майданчиках.

У 71-му, коли я повернувся з армії, мене раптово прорвало: почав писати пісні українською мовою. Хоча в Харкові тоді не було кому їх показувати, адже українською авторською піснею ніхто не цікавився.

– Хто ще з вашої родини, крім Вас, пов’язаний із музикою?

– Батько мій Яким Романович був музикантом, причому досить непоганим. Мав був прекрасний голос. Самотужки освоїв декілька музикальних інструментів. Грав на гармоні, баяні, гітарі та балалайці. На всьому грав, що в руки потрапляло. Міг би мати велике майбутнє. Але йому не пощастило – він потрапив до концтаборів, де пробув 10 років. Прийшов у 53-му, після смерті Сталіна. Прийшов, звичайно, вже не пацаном. Життя було зламане.

Після таборів батько мав серйозні проблеми з працевлаштуванням. Але з музикою він був на «ти». Саме вона його рятувала і виручала в ті роки. Успадкував це і я.

І взагалі – в мене родина співуча. Раніше, коли збиралися разом, то співали – гучно, красиво і професійно. Серед українців, здається, багато таких.


– Хто з відомих людей допоміг Вам у самореалізації? Кому Ви на сьогоднішній момент вдячні за підтримку?

– Доля звела мене з Віктором Степановичем Бойком. Він мене почув в Оперному театрі, куди мене запросили співати. Там ще був народний артист Радянського Союзу Анатолій Мокренко. І він мене почув. Вони з Бойком довго про щось розмовляли. А потім Бойко підійшов до мене і сказав: «Познайомимось? Вами цікавляться. Я б також хотів послухати». Я дав йому касету зі своїми піснями. Неякісну, з поганим записом. Що поробиш – «самвидав»… Дав ще й пісенник. Хоча, повторюю, про якість важко було говорити: все було зроблене непрофесійно, якось по-дитячому. Але Бойко дуже серйозно до мене поставився. Він почав правити мої тексти. Деякі пісні зазвучали доладніше, їх уже не соромно було показати. Віктор Степанович тоді ще був заступником голови Українського фонду культури. Очевидно, якісь грошенята у фонді водилися, оскільки Віктор Степанович мав змогу посилати мене на різні фестивалі. Оплачував мені відрядження, дорогу, проживання. Починаючи з дев’яностих я став досить активно їздити по країні. Не скажу, що хапав під час цих гастролей зірки з неба, але можу сказати, що публіка про мене дізналася.

– Бард – це в більшій мірі композитор чи поет? Що для Вас важливіше в пісні – музичне начало чи змістове?

– Скажу однозначно – текст. Адже бардівська пісня не є попсою. Бард – це думка. Це душа. Можна перебити кого завгодно – доповідача або поета… А пісню не переб’ють. Її все одно дослухають. Навіть мої недруги, хоч як не подобалось їм те, що я співав, мене не перебивали. Вони дослухували до кінця. Це потім вони на площах кричали на мене, кидалися, але під час пісні цього ніхто не робив. Ніхто не виявляє агресії. Всі слухають.

– Чи є у Вас улюблені поети? Чия творчість Вам особливо лягає на душу?

– Можливо, це банально, але так уже є: я вихований на Шевченкові. Майже всі концерти я починаю з його віршів. Він мені дуже близький. Він писав просто, доступно, і разом з тим – дуже актуально. Дехто каже: Шевченко у віршах тільки те й робив, що плакався; мовляв, його творчість проймає дух занепадництва… Але ж те, про що він писав, – це живе, наше! Він дуже точно відобразив наш менталітет. Тому цей поет мені дуже близький.


– Вас називають "легендою харківських майданів", ви небайдужі до громадянської тематики. Чому?

– Річ у тім, що я маю очі й бачу, що навколо робиться. І я не один такий, хто бачить! Я переконаний, що в кожної нормальної людині є відчуття протесту проти несправедливості. Ота несправедливість, яка чиниться нині, на моїх очах, мене не просто бісить – проти неї я багато що готовий зробити! Хай я не «воюю» з каменюкою в руках, але чим можу – тим б’ю. І б’ю дуже боляче.

Харків – це, мабуть, унікальне українське місто: бути українцем тут тяжко. Боюся, так буде завжди. Мені здається, нині ми перебуваємо фактично в стані війни – мовної, економічної, торгової! В Харкові я це бачу як ніде. В нас, мешканців України, був шанс поміркувати над нашими проблемами, згладити гострі кути і нарешті помиритися. Але замість цього в нас усе йде на супротиві. І я ловлю себе на думці, що сам таким став. І в мені є ця агресія.

– Чи думали Ви колись про еміграцію?

– Серйозно – не думав. Хоча побіжні думки такого плану, мабуть, були в багатьох. За кордоном я ніколи не був, тому мені важко щось із чимось порівнювати. Щоправда, свого часу в армії служив у Росії, але тоді вона ще не вважалася «закордоном»… Натомість по Україні я поїздив як слід.

Еміграція? Ні, я навіть не думаю про це! По-перше, я погано переношу дорогу (сміється). По-друге, з природи я домосід. Тиждень мене вдома нема – і мені вже погано. Хочеться до Харкова, до моєї Данилівки. Хоч і непросто мені в Харкові живеться…

– Якою сьогодні є ситуація з бардівською піснею (зокрема україномовною) в Україні і в Харкові?

– Катастрофічною. Але я не плачусь. Я сам влаштовую концерти. Раніше, коли було більше енергії, я їздив по школах. І мене приймали, хоча й не скрізь. Сьогодні мені вже важко це робити. Все одно не приймуть.

Я українець і співаю українською. Та це ще "півбіди". Співав би я виключно народні пісні – мені б сказали: йди співай, бог з тобою. Але я виконую пісні громадянського звучання. Співаю про те, що болить. І людей, яким болить те саме, що й мені, – багато.

Однак чимало й інших людей: те, що роблю я, їм дуже не подобається. Вони не дурні – розуміють, що я щось сію. І воно колись проросте.

Ні, я не хочу сказати, що мене лякають. Конфлікти, звісно, бувають, але до чогось радикального ще не доходило. Скажу так: мені поставили своєрідний шлагбаум. Закрили дорогу на харківську сцену. Це правда.

Я мав єдине приміщення, де я міг виступати з повноцінними концертами: Український культурний центр «Юність». Там відбувалися мої творчі вечори. І цю концертну залу влада забрала. Тепер у мене сцени немає. Нема де співати. Я ходжу до клубу «Апостроф», де щоразу збираються 20–40 моїх колег, які мене знають як облупленого. І співаю для них

– Чого б Ви хотіли побажати Вашим слухачам, і не тільки їм?

– Спокою. Хоч і небагато для нього передумов нині. Хотілося б не переживати постійно – за мову, за культуру, за людей, із якими чинять несправедливо… А я непокоюся. Непокоюся за своїх добрих знайомих, які на сьогодні практично змушені виживати… Часи дуже страшні. Хоча вони завжди були такими.

Мені б хотілося, щоб люди трохи комфортніше почувалися. Щоб мали дещо більші статки й могли собі дозволити більше, ніж зазвичай можуть. Щоб я мав можливість співати, а люди – слухати мене. І не тільки мене! Адже є величезна кількість музикантів, які не можуть ніде засвітитися. Хороших музикантів.

Мені дуже хочеться, щоб люди мали доступ до чистого, щирого, справжнього.