Ірина Скринникова


*   *   *

 

І світ, що жевріє ледь-ледь

над Диким полем.

І полуниці, й дикий мед,

і вітру соло.

 

І журавлиний вигин рук:

злетіти б – в’язко.

Між блискавок басить Перун,

і верби навзнак.

 

А я біжу, біжу, біжу...

Зітхають води.

Приходить осінь на межу

забрати вроду.

 

 

*   *   *

 

І виплакався день, і зник раптово.

Ось ніч торкне крилом, покличе в човен.

 

І крок за кроком — у липневий протяг.

Бринітимуть жалі у кожній ноті.

 

І тишу обійму стожильно-лунко,

пірну у гіркоплин років-малюнків.

 

А липи височать – медова повінь.

Мене тримає дивень триголовий.

 

А хочеться простих людських взаємин.

У розпал чаклування – хто ми, де ми?..

 

Так легко відчинити двері в липень,

що снігом опівнічним сипав, сипав.

 

Іще одне життя в Христа просити?

І сіється пахучий сніг над світом.

 

 

*  *   *

 

Вінки і свічі... Торкне і щезне

тривожний спогад.

Життя мов пагорб —

чому ж той пагорб такий пологий?

 

Іти по місту із чоловіком,

із квітом білим.

Зітхати потай, в очах таїти

вогонь-текілу.

 

А день прогірклий.

До поцілунку додати меду?

Являвся ангел, питав за тебе –

не знаю де ти...

 

Вінки і свічі...Торкне і щезне

терпкий неспокій.

Життя мов пагорб —

чому ж той пагорб такий високий?

 

А все збулося, хоч сумувала

недавно наче.

Ведуть по місту до чоловіка

свічки тремтячі.

 

 

*   *   *

 

З мальованого світу у світанок,

у день, який судилось перебути.

І пізня зірка у очах розтане,

у тих, що пригасають на безпутті.

А вітер дістає тремтливий гребінь,

вкрапляє сльози цвіту у волосся...

...Мій побратим, то він, мов білий лебідь

взяв на крило усе, що не збулося.

А вже весна тривогою повстала,

і я, мов дівчина з тієї пісні,

що у неділю зіллячко копала,

а в понеділок обмивала слізьми,

а край вівторка ридма заточилась,

у ніч безмісячну тебе гукала.

Життя — як вир: не всім господня милість.

У вербну ніч принесено квітчала.

І пізня зірка у очах розтане,

у тих, що пригасають на безпутті.

З мальованого світу у світанок,

у день, який судилось перебути.

 

 


* * *

Де весни цвіли ґобеленами лук,

а осені щедрі просились до рук

одвічною звабою яблук,

чи світлий ручай ще збігає у став?

Колись я дивилась там хлопчик пускав

у діл паперовий кораблик...

 

Хлопчисько білявий, кашкет набакир,

згорнув у вітрильце газетний папір

із чорним мереживом літер

пішла за водою далека війна,

і банки, і біржі, й гучні імена,

й услід їм присвистував вітер.

 

І серцю гадалося: вирок один

для пишних держав і маленьких країн,

для злодіїв і можновладців.

Мене, і того, хто кораблик пускав,

ріка часоплину сховає в рукав,

як сни, що удосвіта сняться.

 

 

 

* * *

Міщанство,

цей нав’язливий полон

речей наївних,

надто вже звичайних:

ці керамічні слоники за склом,

ці плетені серветочки під чайник,

 

ці, знаєте, недорогі оздоби,

їх нині мітять модним словом «кітч»

(у цьому місці іронічні сноби

уже готують іскрометний спіч)...

 

Родинних щасть маленькі атрибути,

як мало сенсу в вас самих!

проте,

як холод самоти не перебути

то й ви,

то й ви в пригоді стаєте.

 

Гостріть-но, сноби, пазурі!

Скажу

крамолу

і беріть мене на глузи:

зі світу хрому й пластику

біжу

у світ герані й плюшевих ілюзій.

 

 

ВИПАДКОВА БАЄЧКА

 

В ніч заповітну, що проти Різдва,

не запросили до хати волхва.

 

Жар над мисками стоїть від куті,

сяють родзинки у ній золоті.

 

Тільки ж і гнів у волхва наче жар:

як би провчити безсовісних скнар?!

 

Виплюнув злобу в обличчя землі:

Стане невіглас у вас на чолі.

 

Чи на чолі, чи на оці більмом

силою дужий, недужий умом.

 

Боком вам вилізе й мед, і кутя:

під глупаком несолодке життя!

 

Хоч і клястимете долю гірку

в дурника йтимете на повідку...

 

В ніч полетіли недобрі слова.

Вишпетив Бог лихомовця-волхва:

 

Не розсипай надаремне проклять! –

Руку простяг, щоб слова перейнять.

 

Руку простяг, а спіймати не встиг,

тільки плечима досадливо здвиг.

 

 

 

* * *

 

Ларисі Вировець

 

То, як у нас зітхають воля Божа,

індуси-фаталісти кажуть — карма...

Комусь — дорога і легка, і гожа,

комусь — лиш терня, батоги і ярма.

 

Два деревця, такі подібні наче,

довірливо у небо тягнуть віти.

В одне поцілить блискавка незряча,

а іншому — рости і зеленіти.

 

 

 

 

 

 

 

 * * *

 

Не знаєш очей моїх гострого блиску,

сліпучого блиску?

ні пальців моїх ледь відчутного стиску,

солодкого стиску?

 

Ні вигинів тіла, тонкого у пасі,

тонкого у пасі?

ні ймення мого, що згубилося в часі,

згубилося в часі?

 

Тож знай: я — у кожнім вітанні й прощанні,

у кожнім прощанні;

я — в жвавій розмові й гіркому мовчанні,

в гіркому мовчанні.

 

Моїми сльозами блищать діаманти,

дощів діаманти;

я — вальсу осіннього плинне andante,

осіннє andante.

 

Вогнем мого серця червоно-яскравим,

червоно-яскравим,

опалого листя палають заграви,

палають заграви.

 

Тремчу я — здригається гілка осіння,

галузка осіння.

Я — м’якість перини і твердість каміння,

і твердість каміння;

 

пишнота вбрання і нага безсоромність,

нага безсоромність;

безтямне сп’яніння й твереза притомність,

твереза притомність.

 

Я наших німих обітниць не порушу;

довік не порушу;

у загадці Долі впізнай мою душу,

живу мою душу.