Спалення під Куп’янськом

меморіальне есе

Володимир та Олена Ребрики

«Наша людська логіка і наша мова не відповідають часові ні в якому, ні в елеметарному, ні в складному розумінні. Наша логіка і наша мова ковзають по поверхні часу»

О.Введенський, «Сірий зошит»

1

Доля, як час, не має логіки. Вона дійсно-непередбачувана. Іноді вона «викине фортель» і зосередить в одній точці, в одному місці людей відомих, які і гадки не мають, хто знаходиться поряд з ними. Поряд – не поруч, а в тому самому місці.

І потім ми, нащадки, з подивом запитуємо: навіщо їй, долі, це було потрібно?

Сімдесят років тому, в скорботно-кровавому 41-му, доля навіщось зібрала в одному місці – під Куп’янськом – шістьох (три на три) знаменитих людей, поєднавши для історії і Куп’янськ, і Харків, і Київ, і Петербург (тоді – Ленінград), і навіть Москву.

2

Випадковостей не існує, бо спочатку було Слово.

Початок – це ранок Різдва Христового: 7 січня 1998 року. Тоді, у Куп’янську, гортаючи довідник «Літературна Харківщина» 1995 року видання, на сторінці 282 раптом (випадково, чи ні) ми зупинилися на реченні: «Є дані про те, що по дорозі до м. Куп’янська 18 жовтня 1941 року було зницено 300 в’язнів, серед яких були поети В.Свідзінський, О.Сорока, О.Введенський.»

18 жовтня 1941 року!

В Харкові про це знали, а у Куп’янську – ніхто!

Чому це сталося, ми зрозуміли згодом, розшукуючи дані по загиблих поетів...

3

«І тоді стояла осінь. Але вона гриміла вибухами, курилась димом і смертю. Осінь 1941-го... Дощ упереміш зі снігом забивав очі. У колоні, яку гнали конвойні, було понад 300 чоловік. Загін НКВД квапив їх в напрямку Куп’янська, за ними був фронт, ворожий наступ...

Настала ніч, просувалися в суцільній темряві, забрели в якесь болото. «Лягай!» Загриміли постріли – поки що над головами. Так згодом розповідав про цей похід доцент Харківського університету Рибаков. Він дивом уцілів, адже загинула майже половина заарештованих. У ніч на 18 жовтня їх загнали в якийсь хлів, повний соломи, замкнули – і майже одразу солома спалахнула. Хто виривався через вибиті двері – розстрілювали. Аутодаже інквізиторів ХХ століття!»

Так в жовтневій 1997 року харківській газеті «Панорама» писав поет Василь Боровий, що близько знав В.Свідзінського, в статті «Ми шукали до сонця броду», йому присвяченій.

Але це було не єдине спалення того дня. За свідченням колишнього інженера, доцента університету Рибакова (вже згадуваного Боровим) та іншими даними з Харкова вирушила колона, у якій нараховувалося до півтори тисячі арештованих.

Под час руху колона розділилася на частини, одна чи кілька з яких змінила напрямок до села Непокритого (тепер Шестакове) Вовчанського району під старим Салтовом. І там теж «Конвоїри загнали людей до корівника, повного соломи, і підступно підпалили. Всіх, хто намагався врятуватися, пристрелювали». – повідомляє в журналі «Краєзнавство» №1–4 за 1995 рік Іполіт Зборовець. Свідком цього злочину стала харків’янка Марія Борисівна Манц, спогади якої були записані її дочкою М.Постоєвою у 1990 році.

Сам же Рибаков знаходився у тій групі арештованих, що й Свідзінський, разом з ним був закритий у сараї, який потім конвоїри подпалили, дивом врятувався з вогню. Із того села під Куп’янськом він потім понад два місяці добирався до Харкова, зумівши перейти лінію фронту. Про все це він розповів у газеті «Нова Україна», яка видавалася в окупованому місті. Жаль, що потім сліди цієї людини загубились.

Два спалення в один день!

А може й не два, але свідчень про інші немає...

Так от чому ця дата забута! Бо спалили не фашисти, а свої – рідні «чекісти»! Спалили «ворогів народу». Коли ж «ворогів» було реабілітовано то, щоб сховати свій злочин, мовчали.

Але все таємне колись стає очевидним.

4

18 жовтня 1941 року...

Що стоїть за цією датою?

Київ уже під фашистами, Ленінград у блокаді, точаться запеклі бої під Москвою і Харковом (24 жовтня місто буде окуповане).

У вересні в Куп’янську зосереджується не лише обласне, а й республіканське керівництво. На вулиці Мічуріна була таємно організована квартира для секретаря ЦК Компартії України Дем’яна Коротченка, який на цей час став ще й одним з керівників партизанського руху в Україні.

Зимою 1942 року в місті джерелом било мистецьке життя, агітаційно-пропагандиська і культурноосвітня робота. Тут видавалася обласна газета «Соціалістична Харківщина», на сторінках якої друкувалися й художні твори письменників Семена Сумного, Костя Гордієнка. Звідси вела свої передачі на окуповані території радіостанція імені Тараса Шевченка, диктором і журналістом на якій працював Ярослав Галан. В Куп’янськ навідувалися відомі на той час поети, композитори, артисти. Зокрема, нерідко виступали з концертами Юрій Тимошенко і Юхим Березін, більше відомі згодом за своїми псевдонімами Штепсель і Тарапунька.

Тут тривалий час після втечі з фашистського концтабору жив Євген Долматовський. В Куп’янську він дошліфував текст відомої «Пісні про Дніпро», яку тут же переклав на українську мову Микола Таламаєвський.

Кожного вечора в клубах, школах та інших придатних для цього приміщеннях грала музика, танцювала цивільна молодь і військові. На це Євген Долматовський відгукнувся віршем,  що мав такий початок:

Воет вьюга на Осколе,

По реке скользят ветра,

Говорят, сегодня в школе

Будут танцы до утра.

Згодом текст вірша був перероблений, композитор Марк Фрадкін написав до нього музику. Так з’явилася на світ відома пісня «Случайный вальс», що спочатку називалася «Офицерский вальс». Пам’ятаєте: «Ночь коротка, спят облака...»?

А захищав куп’янське небо від фашистських бомбардувальників авіаполк літаків-винищувачів, механіком в одній із ескадриль якого був Павло Глазовий, знаний нині як талановитий поет-гуморист.

І хоча після окупації Куп’янська німцями 24 червня 1942 року (про обстановку тих днів з документальною точністю розповів у повісті « В окопах Стаінграду» письменник Віктор Некрасов  -тодішній інженер 150-го стрілецького полку), керівництво перебралося в ближайше село, місто все ж залишалось до серпня столице України (Більшість даних взято з книги куп’янського журналіста Миколи Кукси «Куп’янщина в потоці історії» (Харків, 2009)). Бо як ще, як не столицею, можна назвати місто, в якому 11 місяців (!) знаходились управлінські органи республіки. Третя столиця України!

5

Тому саме до Куп’янська вирушає колона арештантів для подальшого відправлення на схід. Вирушає пішки, бо вагонів обмаль. А в арештанському «телятнику» саме в ці дні рушає в тому ж напрямі «антирадянське підпілля» академіка Агатангела Кримського – унікального творця «екзотичних» поезій «Пальмове гілля», оповідань та роману, знавця близько 60 мов народів світу, незрівнянного орієнталіста і перекладача, невтомного дослідника історії і культури арабів, персів, тюрків, автора 26-томного зібрання монографій з питань сходознавства і десятків підручників. Серед членів цього «націоналістичного підпілля» -  також дочки класика української літератури Михайла Старицького – сімдесятирічна Людмила Старицька – Черняхівська і шістдесятисемирічна Оксана Сташенко.

Жінки в дорозі померли і десь за Волгою, на казахській землі, їх задубілі тіла були викинуті на безімянних степових полустанках. А сімдесятидворічний професор Кримський добрався у тому вагоні до пункту останнього свого призначення: «Хворий ув’язнений поступив з етапу 30 жовтня 1941 року з Харкова в дуже тяжкому стані виснаження і одряхління організму, зі змінами в серцево-судинній системі... Хворий не міг ходити і вставати без сторонньої допомоги... Помер 25 січня 1942 року о 1 год.30 хв. в лазареті Кустанайської загальної тюрми №7 від послаблення серцевої діяльності» - засвідчує акт про смерть.

...Можливо, десь на залізничному переїзді між Харковом та Куп’янськом колона в’язнів пропускала (ось він, «викрутас» долі!) поїзд із отим «телятником». А в колоні тій стояли три поети: один – із Харкова, другий – із Києва, третій – із Ленінграда. І було одному – 56, другому – 40, а третьому – лише 37 років.

І була перша воєнна така пізня осінь.

6

Хто ж вони, ті поети?

Володимир Юхимович Свідзінський – майстер філософської, пейзажної лірики, учитель Володимир Сосюри, Майка Йогансена, Юрія Яновського, Ігора Муратова, Павла Тичини та багатьох інших українських поетів, перекладач з грецької, іспанської мов, автор кращого перекладу «Слова о полку Ігоревім» на сучасну українську мову. Його віршовані казки ще за життя оголошувались шедеврами. Був заарештований у Харкові 27 вересня 1941 року, реабілітований 30 березня 1964 року за відсутністю складу злочину.

Народився поет 8 жовтня 1885 року в селі Маянів на Вінниччині в родині псаломщика. Закінчив Подільську (м.Кам’янець) духовну семінарію і Київський комерційний інститут. З 1925 року проживав у Харкові, працюючи коректором в редакції журналу «Червоний шлях» ( з 1936 року і до війни – «Літературний журнал»).

Поет Василь Стус улюбленими поетами називав Рільке та Свідзінського.

Олександр Мусійович Сорока (літ. псевдоніми – Муляр, Крокіс, Вакар, Гаркуша, Акорос та ін.) – поет, перекладач з російської, білоруської, калмицької, грузинської та інших мов. У 1941 році працював головним редактором видавництва «Радянська школа». На початку липня евакуювався до Харкова з філіалом видавництва. Та вже 19 липня був заарештований за те, що радив співробітникам видавництва «не орієнтуватися в роботі на мову «Короткого курсу історії ВКП(б)»» . Реабіітований 29 лютого 1956 року.

Народився 7 грудня 1901 року  в селі Баришівка на Київщині в сім’ї безземельного селянина. По закінченні Баришівського культосвітнього технікуму в 1923 році вчителював у селі Хотів під Києвом. 1924 року переїхав до Києва, працював у Державному видавництві України. Закінчив Харківський плановий інститут, вчився в Київському університеті на літературному відділенні. Редагував журнали «Друг дітей», «Під контроль мас».

Олександр Іванович Введенський – російський поет, пов’язаний дружбою і поетичними установками з письменниками-авангардистами, що жили у Петербурзі в 20-30-ті роки (Данило Хармс, Микола Олейников). Член «Об’єднання реального мистецтва» (ОБЕРІУ) 1926-27 років. Для віршів цього періоду (збірки «Зібрання віршів» та «Костер») характерні трагічне почуття світу, експериментаторство. З 1928 року виступав як дитячий письменник, працював у журналах «ЕЖ» та «ЧИЖ». В 1936 році разом з Сергієм Михалковим він приїздить до Харкова в республіканське відділення Спілки письменників, де знайомиться з молодою секретаркою Галиною Вікторовою, яка стала його дружиною. Переїхавши в Україну, поет не пориває з дитячою літературою, він переклав та переказав для дітей казки братів Грімм. Російськомовні читачі знають казку Перро «Червона Шапочка» саме в його перекладі. Всі п’ять років життя в Харкові Введенський вів замкнуте життя, ніхто в місті не знав його творів, писав він лише вночі. Але саме тут створені його останні твори (п’єса «Батько», твір «Де, Коли»). Драматургія Введенського (п’єса «Ялинка у Іванових», 1939 року) передбачала деякі прийоми «театрального абсурду». Заарештований у Харкові в кінці вересня 1941 року, в 1966 році, завдяки ходатайству Сергія Михалкова, реабілітований за відсутністю складу злочину і відновлений в правах члена Спілки письменників СРСР.

Багато його авангардних творів за життя не було надруковано. Друзі поета говорили, що в мистецтві, за його словами, Введенського цікавили три теми: час, смерть і Бог.

Народився поет 19 січня 1904 року у Петербурзі в сім’ї службовця. Вчився на філологічному факультеті Петроградського університету ( 1921 рік).

Доля та творчість кожного з цих поетів варті окремої великої статті.

7

Кажуть: поети – пророки.

Агатангел Кримський ще в 1903 році написав:

Без молитви шпурніть мого трупа

В підтюремнії мури,

Напишіть, що був я злочинець

І загинув з тортури,

Напишіть, що був я злочинець.

У Майка Йогансена, розстріляного 27 жовтня 1937 року у Лук’янівській в’язниці у Києві є такі рядки:

І я тепер його розстрілюю щодня,

На стінці стрій – не можу вбити:

Воно росте, як чоловіченя,

І плаче, і сміється, й хоче жити.

Поет Михайло Доленго (він же – відомий вчений біолог Михайло Васильович Клоков), який, до речі, свого часу закінчив Куп’янську гімназію, а помер 4 жовтня 1981 року в Києві, назвав свого вірша 30-х років «Тричі закреслене ім’я». У нього ж знаходимо рядок: «Поет розстріляної мрії».

‘              Російський поет Данило Хармс, товариш О.Введенського, надрукував у журналі «ЧИЖ» за 1937 рік «Пісеньку»:

Из дома вышел человек

С дубинкой и мешком

И в дальний путь, и в дальний путь

Отправился пешком...

И вот однажды на заре

Вошёл он в тёмний лес.

И с той поры, и с той поры,

И с той поры исчез.

Саме так «изчезли», вийшовши з дому, і автор цих віршів, і український прозаїк й драматург Іван Микитенко.

Олена Теліга, розстріляна фашистами, передбачила «свою гарячу смерть»

Так і Володимир Свідзінський, який ще в 1927 році дав образ-символ того часу – «два дерева, як двоє ув’язнених», тоді ж писав:

В полум’ї був спервовіку

І в полум’я знову вернуся...

І як те вугілля в горні

В бурхливім горінні зникає,

Так розімчать, розметають

Сонячні вихори в пасма блискучі

Спалене тіло моє.

...Спалені тіла в’язнів «міріадом бездумних частинок» розпорошилися десь у часі та просторі осінніми вітрами. Але вітри завжди вертать на круги свої: настає час збирати каміння, згадувати забуте.

Колись був лозунг: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте». Давайте ж розшифруємо цю подію, знайдемо місце, де відбулася, поставимо пам’ятний знак – і не забудемо.

Недаремно ж перше слово про неї з’явилося до нас саме на Різдво Христове – час із забуття переходити в безсмертя.

1998, Куп’янськ,

2011, Харків.