Згадай про мене

Згадай про мене, поки я жива,
за рештками ілюзій та феєрій...
Так літній дощ пригадує, бува,
про наслідки відсутності своєї.

Зненацька, розсипаючи громи
на яблуні, від спеки непритомні,
зривається потоками умить
із хмар своїх бездонних.

Як лащиться потріскана земля!
Знеможені, важкі тріпочуть віти...
А дощ минув – і ластівка гуля
у небі вмитім.

Обсохло листя на семи вітрах,
і кожна крапля райдугою грає.
Смугастий котик видерся на дах
і в ринву зазирає.

Шепоче квітам лагідна трава
про щось забуте, давнє та зелене...
Згадай про мене, поки я жива!
Згадай про мене.

Керамічна сова

Ваша мудра сова педантично рахує пір’їнки.
Їй не спиться всю ніч на полиці, де пил та книжки.
Ми спілкуємось подумки, дві помірковані жінки,
бо порад потребують колись і розумні жінки.

Наша тиша кімнатна, мов книга, – змістовна й вагома.
Поза вікнами клякнуть холодні дерева й зірки.
Прогуркочуть край лісу важкі залізничні вагони,
і годинник відлічує миті, хвилини, роки.

Я кажу: «Його очі – жарини морозного січня»,
а вона мені мовчки: «Ти ж знаєш, любов – то мара».
Я кажу їй: «Життя проминає, а ми ж бо не вічні».
Відповість вона: «Ніч проминає, тож спати пора».

Хурделиця

Хурделиця довкілля замела,
і сипле сніг безладніше і дужче.
Хитається з гілками омела,
шугаються від вітру білі душі.

Злетілися всі разом за віки.
Мов небо прихилилося до вікон –
меткі жінки, грайливі діточки,
і воїнства суворого без ліку.

Чи, може, прагнуть пращури на мить
допитливо нам глянути у вічі?
Тому, напевно, серце і щемить:
пишатися, по правді, майже нічим.

Віч-на-віч сам із небом у садку –
не витримав із долею двобою…
І мама у старому пальтечку
примариться й покличе за собою.

Вечірня прогулянка

Розчинна сутінь – мов духмяна кава,
парує, вабить, але вже холоне.
Хрумкого снігу пінка золотава
вечірніх вулиць всотує неони.

Скажи мені на милість, давній друже,
єдиний мій, заклятий, неповторний,
навіщо – і вороже, і недуже –
це місто дме в тромбони та валторни?

Навіщо з усієї пнеться сили,
замилює незрячі наші очі?
До нас жили тут і до нас любили,
тепер толочить нас воно і точить!

Морочить нас... Неначе десь за рогом,
за тим провулком, за чудним фасадом,
за жовтим снігом, довгим епілогом
засяє раптом щастя зорепадом.

...Проспекти й парки, цвинтарі, книгарні...
Лікарня, перукарня, буцегарня...
Нарешті ось провулочок охайний...
Та й тут – не зорепад. Лише кав’ярня.

Складнощі перекладу

Перекладуть з української на італійську
(чеську, англійську, німецьку – дай Боже знаття!)
давні пісні і звитяги стрілецького війська,
мальви, миски, сорочки та злиденне життя.

Наші подерті міста й забагнючені села,
тиху покору в очах у жінок та собак...
Перекладуть із сумної на майже веселу,
бо без перекладу – як зрозуміють нас? Як?

Рідною мовою кожен збагне неодмінно,
що тут у нас – незважаючи, що – завдяки.
Що перетліло, а що – незбагненно незмінне...
Та на яку перекласти це вам, земляки?

* * * 

У грудні день короткий, як життя,
й похмурий, мов радянська установа.
Чорніють край порога мокрі дрова,
нікому не потрібні до пуття –
в епоху металевих батарей,
в період вимерзання змісту й суті…
О третій заповзає в хату сутінь
з усіх шпаринок, вікон та дверей.
І ніч хитає гойданку небес,
блищать калюжі та церковні бані…
І дзвонам в непроглядному тумані
щоранку підвиває змоклий пес…

Але що важать мряка та сльота,
коли Ви набираєте мій номер!
Теплішає мій затишок, і знову
закляклий день на літо поверта.