* * *

Чи приятелі ми, чи вороги? —
безумці, спопелілі від жаги...

У попередніх втіленнях ми знались.
Моя любов запекла, як ненависть.

Моя любов з повік перлини росить;
моя любов — мов коло рятівне,
що тягаря подвійного не зносить:
його рятує, гублячи мене.

Моя любов дорівнює закляттю:
я затаврована її печаттю.

Чи приятелі ми, чи вороги? —
о, це не має жодної ваги...

 
* * *
Де весни цвіли ґобеленами лук,
а осені щедрі просились до рук
одвічною звабою яблук, —
чи світлий ручай ще збігає у став?
Колись я дивилась — там хлопчик пускав
у діл паперовий кораблик...

Хлопчисько білявий, кашкет набакир,
згорнув у вітрильце газетний папір
із чорним мереживом літер —
пішла за водою далека війна,
і банки, і біржі, й гучні імена,
й услід їм присвистував вітер.

І серцю гадалося: вирок один
для пишних держав і маленьких країн,
для злодіїв і можновладців.
Мене, і того, хто кораблик пускав,
ріка часоплину сховає в рукав,
як сни, що удосвіта сняться.



* * *
Міщанство,
цей нав’язливий полон
речей наївних,
надто вже звичайних:
ці керамічні слоники за склом,
ці плетені серветочки під чайник,

ці, знаєте, недорогі оздоби,
їх нині мітять модним словом «кітч»
(у цьому місці іронічні сноби
уже готують іскрометний спіч)...

Родинних щасть маленькі атрибути,
тепла у вас замало, а проте,
як холод самоти не перебути —
то й ви,
то й ви в пригоді стаєте.

Гостріть-но, сноби, пазурі!
Скажу
крамолу —
і беріть мене на глузи:
зі світу хрому й пластику
біжу
у світ герані й плюшевих ілюзій.


ВИПАДКОВА БАЄЧКА

В ніч заповітну, що проти Різдва,
не запросили до хати волхва.

Жар над мисками стоїть від куті,
сяють родзинки у ній золоті.

Тільки ж і гнів у волхва — наче жар:
як би провчити безсовісних скнар?!

Виплюнув злобу в обличчя землі:
— Стане невіглас у вас на чолі.

Чи на чолі, чи на оці більмом —
силою дужий, недужий умом.

Боком вам вилізе й мед, і кутя:
під глупаком несолодке життя!

Хоч і клястимете долю гірку —
в дурника йтимете на повідку... —

В ніч полетіли недобрі слова.
Вишпетив Бог лихомовця-волхва:

— Не розсипай надаремне проклять! –
Руку простяг, щоб слова перейнять.

Руку простяг, а спіймати не встиг,
тільки плечима досадливо здвиг.


* * *

         Ларисі Вировець

То, як у нас зітхають — воля Божа,
індуси-фаталісти кажуть — карма...
Комусь — дорога і легка, і гожа,
комусь — лиш терня, батоги і ярма.

Два деревця, такі подібні наче,
довірливо у небо тягнуть віти.
В одне поцілить блискавка незряча,
а іншому — рости і зеленіти.


* * *
Не знаєш очей моїх гострого блиску,
сліпучого блиску?
ні пальців моїх ледь відчутного стиску,
солодкого стиску?

Ні вигинів тіла, тонкого у пасі,
тонкого у пасі?
ні ймення мого, що згубилося в часі,
згубилося в часі?

Тож знай: я — у кожнім вітанні й прощанні,
у кожнім прощанні;
я — в жвавій розмові й гіркому мовчанні,
в гіркому мовчанні.

Моїми сльозами блищать діаманти,
дощів діаманти;
я — вальсу осіннього плинне andante,
осіннє andante.

Вогнем мого серця червоно-яскравим,
червоно-яскравим,
опалого листя палають заграви,
палають заграви.

Тремчу я — здригається гілка осіння,
галузка осіння.
Я — м’якість перини і твердість каміння,
і твердість каміння;

пишнота вбрання і нага безсоромність,
нага безсоромність;
безтямне сп’яніння й твереза притомність,
твереза притомність.

Я наших німих обітниць не порушу;
довік не порушу;
у загадці Долі впізнай мою душу,
живу мою душу.