1. АПОСТРОФ, ЯКИЙ НЕ РОЗДІЛЯЄ, А ОБ’ЄДНУЄ

У гостях у Харківського українського клубу

http://litukraina.kiev.ua/32apostrof.html

Літературна Україна

25 серпня 2011 року №32(5411)

Олена О’ЛІР



Чи можна здивувати двох столичних філологинь україномовним спілкуванням? Письменниця й літературознавець Ольга Башкірова і я, відвідавши зустріч Харківського українського клубу «Апостроф» і близько познайомившись із його засновницею й очільницею Ларисою Вировець, маємо визнати: можна! Бо рафіновану українську мову ми почули в самісінькому центрі Харкова — міста, відомого своєю зросійщеністю, міста, яке свого часу поставило мою маму, випускницю сільської школи на Полтавщині й першокурсницю Харківського інститту культури, перед необхідністю «перевчитися» на чужу й незрозумілу їй російську. Та й моє перше знайомство з Харковом (років зо три тому) надихало мало: прибувши презентувати серію українських перекладів із Дж.Р.Р.Толкіна, наша делегація — видавець Олег Фешовець, перекладачка Катерина Оніщук (обоє зі Львова) і я (киянка) — зустрілася в одній суперсучасній книгарні з дуже доброзичливим ставленням і водночас… із непохитною російськомовністю як пані директорки, так і продавчинь. А з публіки лише відома письменниця й перекладачка Олександра Ковальова звернулася до нас по-українському…

Тож центральним пунктом програми мого другого візиту до Харкова було на власні очі побачити той український поетично-пісенний клуб із небуденною назвою «Апостроф», про який я стільки чула від моїх нових харківських друзів — уже згаданої Лариси Вировець і поетеси, прозаїка та співачки (а до того ж авторки музики до пісень на власні вірші) Люцини Хворост.

Клубівці — а серед них люди різного віку й різних професій: фізики, математики, геологи, журналісти, письменники, музиканти, мистецтвознавці, дизайнери, бібліотекарі, навіть слюсарі й будівельники — виявилися тісно злютованим колективом однодумців. Усім бракує спілкування українською, а декому — і просто спілкування, тому клубні засідання, що відбуваються двічі на місяць (першого і третього вівторка), перетворюються на зустрічі давніх добрих знайомців, яких об’єднує спільна мова (у прямому й переносному сенсах), спільний шифр, незбагненний для непосвячених, спільний пароль — «Апостроф»!

Адже в чужому, байдужому оточенні твій однодумець — твій спільник, і спілкування з ним завше має присмак таємниці — між вами двома, а стосовно «чужаків» — виклику, чи то відчайдушно-зболеного, чи то весело-зухвалого.

Пригадуються герої однієї з новел Євгенії Кононенко, хлопець і дівчина, наші земляки, які зустрілися в Москві, покохали одне одного й узяли собі за правило скрізь говорити лишень українською, навмисно вживаючи галицькі слова й звороти, щоб здивувати москвичів і змусити їх сушити голови: а що це за мова? чи не чеська?

Спадає на думку й сюжет із теленовин, де йшлося про ірландськомовні осередки північноірландського Белфаста — кав’ярні чи паби, де мовою спілкування стала виключно ірландська. Ініціатива створення таких мовних клубів належала молоді, спраглій удосконалити своє знання ірландської в живому спілкуванні. Це ж так очевидно: жодні академічні студії не воскресять мертвої (чи майже мертвої) мови — це до снаги лише щоденній практиці мовлення!

І все ж треба визнати, що носіями рафінованої української є не всі апостроф’яни — дехто ще не зовсім звільнився із чіпких лабетів суржику, дехто ще тільки починає куштувати українські слова. Але кожен із них пройшов особистий шлях до усвідомлення власної українськості — і цей неповторний досвід змушує кожного клубівця гостріше відчувати власну причетність до чогось таємничого й водночас викличного.

Господиня клубу Лариса Вировець — не виняток. Спершу вона відбулась як художниця й дизайнер-поліграфіст, згодом — як поетеса, причому російськомовна, а про навернення до українства розповіла в інтерв’ю Люцині Хворост, друкованому в журналі «Березіль» (2010, ч. 11—12):

«Моє повернення до рідної мови зовсім не було швидким та легким. Поштовх до цього я відчула під час Помаранчевої революції. Саме на харківському Майдані я зрозуміла — і зрозуміла дуже ясно, — що належу до українського народу. Почула українську мову. Збагнула, що вона жива, що вона необхідна нам усім, що вона — рідна.

А ще — згадала дещо з родинних таємниць. Мій дід-мовчун ніколи не розповідав мені про те, як боронив Київ від радянської навали у складі січових стрільців, як у 30-ті роки намагався врятувати від голоду своїх родичів-селян, та не зміг...

Я гостро усвідомила, що я — українка. Українка у зросійщеному Харкові. Мені схотілося опинитись в україномовному просторі — але його не було: друзі, колеги, знайомі обирали для спілкування російську. А моя потреба — потреба українськості — зростала. І врешті-решт мені спало на думку: якщо потрібного мені простору не існує, то я мушу створити його сама».

Рішення сильної жінки, чи не так? І реалізація цього рішення в місті, «що й слова не промовить рідною // до тебе, наче ти чужинка // у цих краях», як писала вже реукраїнізована Лариса Вировець, потребувала неабияких зусиль, продуманої стратегії й визначного організаційного дару.

Попередником клубу «Апостроф» був Український культурно-мовний клуб, заснований Ларисою Вировець спільно з менеджером «зеленого туризму» Вікторією Скляровою наприкінці 2006 року. Перші клубівці, знайти яких допоміг Інтернет, охоче ділилися враженнями від мандрівок і демонстрували власні мистецькі здібності — хто співав, хто вишивав… На запрошення організаторок у клубі робили доповіді історики, філологи, виступали поети, бандуристи, барди.

Але настав час, коли життя клубу мусило вийти на новий етап, — і Лариса відчула це першою, про що й оповіла в уже цитованому березільському інтерв’ю:

«Після того як ми відсвяткували першу річницю, я вирішила, що мені потрібен клуб дещо іншого формату: не такий еклектичний, більш раціональний, із виразним літературним нахилом. Я запропонувала зміни, на них пристали не всі, тому клуб розділився: ті, хто більше цікавився етнографією та туризмом, лишилися з Вікторією, ті ж, хто прагнув передусім Слова, пішли за мною. Відтоді я очолюю Харківський український клуб „Апостроф“».

 Жодне засідання «Апострофа» не обходиться без поезії: гостями клубу були харківські автори — Олександра Ковальова, Володимир Верховень, Анатолій Перерва, Віктор Бойко (не екс-міністр охорони навколишнього природного середовища, а поет), проводилися вечори творчості Василя Мисика, Ігоря Качуровського, Олекси Веретенченка, Ліни Костенко, Володимира Базилевського, Мойсея Фішбейна, Василя Стуса. Та й для самих клубівців, серед яких багато хто пише вірші, кожна зустріч — нагода прочитати одну-дві-три власні поезії й негайно почути слухацьку реакцію. А що реакція ця може бути дуже прискіпливою й критичною — у цьому ми з Башкіровою переконалися на власному досвіді: їй закинули надуживання сполучника «й» (це ж як уважно треба слухати, щоб вирізнити в потоці поетичного мовлення оцей непомітний і все ж такий важливий сполучник!), а мені — що Мандельштам у моєму українському перекладі — «не Мандельштам» (із чим мушу погодитися…). Але Пушкін — дякувати Богові — таки Пушкін!

Гостра зацікавленість і доброзичлива критичність сприйняття — ось, певно, дві найважливіші риси, що вирізняють апострофівську публіку. І така тональність клубних зустрічей супроводжує кожен «цвях» програми, хоч би якого формату він був: чи то виступ запрошеного гостя, чи то читацька доповідь (коментарі слухачів часом бувають розлогіші й інформативніші за сам виступ!), чи то перегляд фільму.

І насамкінець — організаційний момент. Наразі «Апостроф» проводить майже всі вечори в харківській книгарні «Є», але останнім часом її політика обмежує клуб тематично, тож колектив почав шукати інше місце для зустрічей. І все ж дуже хочеться, щоб обопільно корисна співпраця книгарні та клубу не припинялася — бо й у мові нашій «Є» чудово контактує з апострофом. Тож побажаймо «Апострофу» й надалі об’Єднувати спраглу мистецького слова україномовну спільноту Харкова!