3. Апостроф, поетично-пісенний клуб

Жанна Титаренко 

http://varta.kharkov.ua/politaktiv/tvorchispilky/1082950.html



Лариса Вировець належить до тих людей, які вважають, що майбутнє України залежить від культури українців. “Справжня варта” не могла залишити поза увагою клуб “Апостроф”, який очолює вищезгадана пані.

— Коли був створений клуб “Апостроф”?

26 грудня 2006 року, але відлік можна вести з початку 2007 року.

— Хто очолює клуб?

Після того, як на початку 2008 року Український культурно-мовний клуб розділився і виникла наша гілка, поетично-пісенний клуб «Апостроф», я головую в «Апострофі» і забезпечую його роботу. Решта клуба лишилась під керівництвом Вікторії Склярової. Хоча ми іноді проводимо спільні заходи і раді, коли всі збираються разом.

— З ким Ви співпрацюєте в національному середовищі нашого краю?

На той час, коли ми з Вікторією познайомились, серед моїх знайомих взагалі не було україномовних. Тоді й виникла думка, що якщо нема такого місця, де можна було би спілкуватись українською мовою, чути українські пісні, вірші, нариси з історії та культури України, то треба його створити. Згодом виникла необхідність розподілення людей за інтересами, і поетично-пісенно-літературознавчий напрямок вiдокремився в клуб «Апостроф».

Вже коли клуб виник, я побачила, що у Харкові є багато талановитих україномовних митців та існують різні україномовні угрупування. Але наш клуб займає свою власну нішу.

До нас приходять люди, яких цікавить українська культура, зокрема поезія та пісня, люди, які самі пишуть або тільки починають писати українською мовою. Ми готуємо та слухаємо доповіді про митців минулого і сьогодення, запрошуємо для виступу цікавих людей, слухаємо українських виконавців, а також читаємо та обговорюємо власні твори.

З одного боку це — формат клубу, тобто люди збираються для спілкування та відпочинку, а з іншого боку — теми підіймаються серйозні та цікаві, кожна зустріч у клубі не схожа на інші.

Співпраці з якимись організаціями, як такої, нема. Хоч на початку існування ми брали участь в деяких акціях, таких як вшанування Шевченка, День рідної мови тощо. Думаю, будемо і надалі підтримувати здорові ініціативи національних сил України, якщо вони будуть спрямовані на злагоду, на відновлення свого, а не на руйнацію чужого.

— Які заходи проводить клуб?

Ми проводимо регулярні клубні зустрічі у приміщенні, яке люб’язно надала приміщення книгарня “Є”, час від часу влаштовуємо концерти за участю харківських поетів та співаків і гостей з інших міст. Фактично це — пропаганда української поезії та пісні.

Інколи організовуємо екскурсійні виїзди. Цього року клубом їздили до Покотилівки на джерело Сковороди, варили куліш, відзначали прихід весни. Якось влітку їздили до Славянська на солоні озера, зараз плануємо поїздку до Опішні, гончарного центру України, а також в Краснокутський дендропарк і в Сорочинці.

— Яка мета діяльності Вашого Клубу?

Об’єднання людей в форматі клубу для детальнішого знайомства з надбаннями української культури, зокрема літератури, поезії, пісні, поліпшення володіння рідною мовою, розширення знань в цій сфері та їх пропаганда. З цього логічно витікає це одна мета: знайомство між собою людей з подібними поглядами, а відтак — створення колективу, в якому почуваєшся комфортно. А вже гуртом, як кажуть, — і батька легше бити.

— Трішки про Ларису Вировець

Напевно я спростовую міф про жіночу непостійність та непослідовність на прикладі власного життя. Коли мені було не мало, не багато, дванадцять років, — на питання «дівчинко, ким ти хочеш бути?» я відповідала: «художником і дизайнером». Напевно, мені було соромно обманути тих своїх інтерв’юерів, тому відтоді я навчилась малювати, отримала належну освіту і все життя по тому працюю дизайнером, чим добряче втішена.

Більш того, маю настільки сталу вдачу, що й досі живу там, де народилася, лиш по-жіночому трохи прикрасивши свою ділянку малої батьківщини квітами, деревами та симпатичним триповерховим будиночком. Вважається, що саджати дерева, будувати будинки та дарувати світові синів то є прерогатива сильної статі, тому, трохи повагавшись, я ще замолоду народила двох донечок.

Правда, ще підлітком, я підозрювала, що матеріальність цього світу таїть в собі якусь хибність, ущербність, тому потайки від людства писала вірші і ховала їх у шухляду. І тільки тепер, осягнувши прожите з відстані років, я зрозуміла, що поезія — то таки неабияка штука, і створила свій «Апостроф». Це дало якусь ніби довершеність моєї біографії і узгодило мої життєві досягнення з досягненнями на ниві поетичній (книжками, перемогами в конкурсах тощо). Тим більше, що кожний новий рік, що додається до віку клуба, тепер теж підкреслює мою послідовність.

Я зважено і послідовно люблю життя: людей, що мене оточують, тварин, що живуть довкола, дерева і квіти, які вірять, що люди також мають душу. Власне, про них, улюблених, я й пишу вірші.

— Дякую Вам за розмову.